Кр ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ І ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Земельне право"
на тему:
ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ І ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

ПЛАН

Вступ 3
1. Передумови, зміст і мета земельної реформи в Україні 5
2. Принципи і завдання земельної реформи в Україні 8
3. Правовий механізм забезпечення земельної реформи
в Україні в порівнянні із зарубіжними країнами 11
Висновки 19
Практичні завдання 20
Список використаної літератури 22

ВСТУП
Реформування земельних відносин завжди, на всіх етапах розвитку людської цивілізації, належало до надто складних завдань і найважливіших напрямів соціально-економічної політики взагалі та аграрної зокрема. Адже ці перетворення стосуються насамперед питань власності на землю, володіння, використання й розпорядження земельними ресурсами як головним засобом виробництва у сільському і лісовому господарствах та просторовою базою розташування будь-яких об'єктів виробничого і невиробничого призначення.
У розбудові громадянського суспільства в Україні винятково важливе значення має вирішення проблеми земельних відносин, оскільки земля, її надра, як і усі інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності українського народу. Саме від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією та відповідними законами України.
Після проголошення Декларації про державний суверенітет України (липень 1990 р.) вирішення проблеми земельних відносин стало одним із пріоритетних завдань. У грудні 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову "Про земельну реформу в Україні". Її здійснення проводиться поетапно. Кожний із них мав свої особливості як у характері, так і у формах проведення відповідних заходів щодо виконання конкретних завдань земельної реформи.
Узагальнення досвіду проведення земельної реформи має загальнодержавне значення. Воно є однією з вирішальних умов зміни політичної та економічної систем, успішної розбудови громадянського суспільства в Україні. В процесі реалізації земельної реформи виявилися певні позитивні та негативні аспекти діяльності відповідних ланок органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
У наданій контрольній роботі буде розглянуто передумови, мету і завдання земельної реформи в Україні, правовий механізм її здійснення тощо.


1. ПЕРЕДУМОВИ, ЗМІСТ І МЕТА ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ
В УКРАЇНІ
Соціально-економічні та політичні умови, в яких здійснюється земельна реформа в Україні, надзвичайно несприятливі, складні й неоднозначні [7, с. 73].
Надзатяжна системна криза, що охопила всі сфери суспільства нашої держави, змушує у пошуках шляхів подолання цієї кризи вдаватися до застосування термінових, часто пожежних, а тому недостатньо виважених заходів. До того ж, навколо питань земельної реформи, як завжди, точиться досить гостра політична боротьба.
Втім, у суспільстві дедалі більшого розуміння набуває ідея, що саме здійснення ринкових реформ є центральним завданням нинішньої соціально-економічної політики Української держави. В перехідний, кризовий період необхідно опанувати ринковими механізмами та інструментами господарювання в усіх галузях і сферах, домогтися їх раціонального поєднання з ефективним економічним управлінням і регулюванням [7, c. 75].
Всі ці обставини справляють відчутний вплив на характер, методи, способи і темпи проведення земельної реформи в Україні, формування цивілізованого ринку земельних ресурсів тощо.
Реформування та вдосконалення земельних відносин в Україні повинно радикально вирішити питання економічних інтересів селянина-трудівника - його слід визнати й узаконити як суб'єкта аграрних відносин і реального повноправного власника землі та інших засобів виробництва [11, с. 6].
Формально такий статус селянина вже юридично визнано, але реалії життя такі, що справжніх землевласників на селі ще немає. Їх повинен сформувати цивілізований, регульований державою прозорий, а не тіньовий земельний ринок.
Селянин, як і інший товаровиробник, у будь-яких, навіть надзвичайних, умовах намагається одержати вигоду від своєї праці. Це фундаментальний закон економіки, наріжний принцип господарювання. У процесі купівлі-продажу ця вигода взаємна, вона є спонукальним чинником нарощування обсягів виробництва, адже саме особистий інтерес породжує господарську ініціативу, спонукає працювати ефективно, економити ресурси та кошти [11, с. 8].
Метою земельної реформи в Україні є реформування існуючих земельних відносин на основі визнання прав та інтересів людини, принципів вільного вибору форм і методів господарювання і насамперед перетворення відносин власності на землю у сільському господарстві та в суміжних з ним галузях і сферах економіки.
Як визначено в "Основних напрямах земельної реформи в Україні на 2001-2005 р.р.", затверджених Указом Президента України від 30.05.2001 р.
№ 372, метою земельної реформи в 2001-2005 р.р. є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.
Спочатку земельна реформа не мала на меті створення інститутів приватної власності на землю. Мета полягала лише у розподілі землі шляхом надання громадянам ділянок на правах довічного успадкованого користування (з правом передання у спадщину) і надання землі колективним і державним господарствам на правах постійного користування.
Незважаючи на початкову мету земельної реформи, Україна швидко перейшла до розуміння запровадження приватної власності на землю у реформуванні земельних відносин.
Вже у 1992 р. право на приватну власність на землю було закладене у змінах до Земельного кодексу України і в Законі України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р., який визначив три форми земельної власності: приватну, колективну і державну.
Україна вже завершила два етапи земельної реформи й наразі реалізує третій етап.
Перший етап, який тривав з 1991 по 1995 р.р, можна визначити як ліквідацію державної монополії на землю і встановлення колективної та приватної власності. Основними рисами цього етапу була передача сільськогосподарської землі з державної у колективну власність.
Другий етап, який тривав з 1995 по 2000 р.р., можна означити як розпаювання землі і скасування колективної власності. На цьому етапі здійснювалася передача землі з колективної у приватну власність.
Третій етап земельної реформи, який Україна переживає наразі, - це формалізація прав на приватну власність на землю. Після Указу Президента від 1999 р. процес підготовки і видачі державних актів на право приватної власності на землю значно прискорився.
Встановлення приватної власності на землю активізувало підприємницьку діяльність й призвело до створення суб'єктів господарювання, які використовують землю більш ефективно. Політика українського уряду спрямована на завершення процесу надання земельних прав якомога швидше [11, с. 12].
Передача землі у приватну власність селянам означає повернення України на той шлях, з якого зійшла Російська імперія після Жовтневої революції та суцільної націоналізації землі. Має набрати чинності глобальний принцип соціальної справедливості у земельних відносинах - "земля повинна належати тому, хто її обробляє". Селянину, який володіє та вільно розпоряджається своєю землею, належить бути не лише власником, а й дбайливим господарем.
Проте наразі досить часто висловлюються протилежні думки, особливо з боку лівих політичних сил. Аргументують вони свою позиції тим, що, по-перше, земля не повинна бути приватною власністю, оскільки не створена працею людини; по-друге, земельні відносини здатна реформувати не приватна власність, а відповідні економічні механізми, форми і методи господарювання та державна підтримка селянина [14, с. 20].
В результаті земельної реформи на основі принципово нових земельних відносин має бути забезпечено високоефективне використання сільськогосподарських угідь, всебічна охорона та розширене відтворення родючості грунтів, екологічно врівноважене ведення землеробства, вирішення у найкоротші строки продовольчої проблеми та створення конкурентоспроможного на європейському й світовому агропродовольчих ринках національного АПК.
Таким чином, від самого початку здійснення земельної реформи слід визнати: головний критерій оцінки реформування земельних відносин - це висока еколого-економічна й соціальна ефективність аграрного землеволодіння та землекористування.
2. ПРИНЦИПИ І ЗАВДАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ
В УКРАЇНІ
Концепція сучасної земельної реформи в Україні грунтується на таких наріжних принципах:
- проведення земельної реформи з урахуванням потреб ринкової економіки;
- раціональне, високоефективне й екологобезпечне використання земельних ресурсів, підвищення родючості та всебічна охорона грунтів;
- міжгалузевий, загальнодержавний характер реформування земельних відносин;
- науково обгрунтовані методи, способи і темпи роздержавлення та приватизації землі (насамперед сільськогосподарських угідь);
- поступове формування цивілізованого та регульованого державою земельного ринку;
- встановлення виважених цін на землю;
- створення земельних банків та інших інституціональних структур для успішної реалізації земельної реформи і досягнення її стратегічної мети у найкоротші строки.
В ході проведення земельної реформи в Україні відбулася трансформація форм власності на землю. Ще у 1992 р. у державній власності перебував увесь земельний фонд, а на початок 1999 р. частка державної власності на землю зменшилася більше ніж удвічі і становила 48,8%. У власність недержавним сільськогосподарським підприємствам за цей час передано майже 28 млн. га, або 46% загального земельного фонду держави [12, С. 46].
Значні зрушення відбулися у перерозподілі земельних угідь між різними формами господарювання на селі. Площа земельного фонду державних сільськогосподарських підприємств скоротилася з 11,8 млн. га у 1990 р. до 3,3 млн. га у 1997 р., або в 3,6 рази. Натомість площа земель, що перебувають у власності та користуванні громадян, збільшилась відповідно з 2,6 до 7,2 млн. га, тобто майже у 2,8 рази [12, с. 47].
Основними завданнями державної політики у сфері регулювання земельних відносин наразі є:
1) забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю;
2) вдосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві;
3) дальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах;
4) розвиток ринку земель;
5) розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування;
6) вдосконалення порядку справляння плати за землю;
7) вдосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель;
8) землевпорядне забезпечення проведення земельної реформи;
9) підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами;
10) поліпшення організації контролю за використанням та охороною земель;
11) вдосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин.
Одним із важливих завдань сучасної земельної реформи в Україні є формування ринку землі. Без такого ринку навряд чи можна вважати цільним і логічно завершеним перетворення земельних відносин на зразок європейських. Формування земельного ринку у нашій державі необхідно починати з трансформації суспільної думки, психології людей щодо приватної власності на землю та торговельних операцій з нею.
Недостатньо визнати приватну земельну власність, законодавчо закріпити потенційну можливість її існування - головне, щоб люди усвідомили: власник землі як такий має право використовувати її для ринкових цілей і реалізувати свій інтерес у використанні її як засобу виробництва, об'єкта оренди і, зрештою, торгівлі.
Лише усвідомивши необхідність ринку землі, можна розробити правові акти, економічні механізми та організувати відповідні інституції, здатні забезпечити ефективне функціонування земельного ринку у державі.
3. ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ В ПОРІВНЯННІ ІЗ ЗАРУБІЖНИМИ КРАЇНАМИ
Основи для здійснення земельної реформи в Україні були закладені Земельним кодексом, який було прийнято у 1990 р.
Початок земельної реформи було офіційно оголошено у Постанові Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18.12.1990 р. № 563-XІІ, в якій всі землі Української РСР оголошувалися об'єктом земельної реформи.
У Постанові визначалося, що земельна реформа має на меті перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність та створення умов для ефективного використання земельних ресурсів.
Постанова закликала до створення спеціального державного органу відповідального за здійснення земельної реформи і зазначила, що повноваження за здійсненням реформи мають бути делеговані місцевим радам (тобто органам місцевого самоврядування). Пізніше місцеві ради були уповноважені здійснювати розподіл землі й надавати земельні ділянки новим власникам, вести реєстрацію прав на землю і вирішувати конфлікти, що виникають підчас розподілу (Закон України "Про місцеве самоврядування" від 21.05.1997 р.).
Згідно з Постановою Верховної Ради у 1992 р. було створено Державний комітет України по земельних ресурсах, уповноважений орган державної влади за здійснення земельної реформи в Україні. Комітет бере участь у розробці і здійсненні заходів на підтримку створення ринку землі, кредитних механізмів і покращення системи оподаткування землі (Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, затверджено Указом Президента України № 970/2000 від 14.08.2000 р.).
Новий Земельний кодекс України створив широку законодавчу основу для вирішення проблем, що виникають у процесі реформування земельних відносин. З часу вступу у дію цього Кодексу - з 1 січня 2002 р. - у його розвиток розроблено й прийнято 27 законів України, 26 постанов Кабінету Міністрів України та 31 наказ Держкомзему, зареєстрованих у Мін'юсті України.
Втім, прийняті законодавчі акти не повною мірою врегульовують питання формування земельного ринку, охорони земель, контролю за використанням земельних ресурсів. Ще чимало проблем, пов'язаних із земельними відносинами, залишаються законодавчо неврегульованими.
Верховна Рада України четвертого скликання відповідно до Земельного кодексу України прийняла ряд законів України, зокрема: "Про особисте селянське господарство", "Про землеустрій", "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", "Про охорону земель", "Про державний контроль за використанням та охороною земель", "Про оцінку земель", "Про розмежування земель державної та комунальної власності", "Про державну експертизу землевпорядної документації" та ін.
На виконання постанови Верховної Ради України від 22.10.2005 р. № 2897 по рекомендації парламентських слухань "Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні" та Указів Президента України від 21.12.2005 р. № 1643, від 28.12.2005 р. № 1867 та відповідних доручень Кабінету Міністрів України Держкомзему протягом 2006-2007 р.р. необхідно розробити та взяти участь у розробці майже 80 нормативно-правових актів. Наразі Комітетом підготовлені та знаходяться у стадії розробки понад 30 документів.
До порядку денного другої сесії Верховної Ради України п'ятого скликання включені як першочергові два законопроекти, а саме: "Про ринок земель" (реєстр. № 0947); "Про державний земельний кадастр" (реєстр. № 0948).
Держкомземом визначені також як першочергові законопроекти, що потребують невідкладного прийняття: "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо посилення відповідальності за порушення вимог земельного законодавства)"; "Про внесення змін до статті 176 Земельного кодексу України"; "Про затвердження Загальнодержавної програми використання та охорони земель"; "Про внесення змін до статті 150 Земельного кодексу України"; "Про внесення змін до статті 18 Закону України "Про оцінку земель"; "Про внесення змін до статті 6 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (щодо земельних ділянок навчальних закладів державної власності)"; "Про гарантійний фонд Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень"; "Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито".
Проект закону України "Про внесення змін до статті 176 Земельного кодексу України" перебуває у Верховній Раді України (реєстр. № 2412 від 25.10.2006 р.), а законопроект "Про внесення змін до статті 18 Закону України "Про оцінку земель" знаходиться у Кабінеті Міністрів України і готується до розгляду на урядовому комітеті.
Крім того, на часі є кодифікація земельного законодавства - напрацювання нової редакції Земельного кодексу України, що об'єднає всі норми земельного законодавства у єдиному Кодексі, й в цьому напрямі Держкомзем вже має Концепцію та структуру такого законопроекту.
Прийняття цього далеко не повного переліку законів завершить підготовку правової основи для повноцінного функціонування "української земельної конституції".
Розробка іпотечного законодавства також є одним із головних завдань у прискоренні аграрної реформи в Україні.
Разом із тим, найближчим часом іпотека сільськогосподарських земель навряд чи буде введена саме через відсутність необхідної законодавчої бази.
Моделі іпотечного кредитування в сільському господарстві необхідно розробити через введення і використання механізмів іпотеки земель несільськогосподарського призначення, оскільки ці землі мають менше соціальне значення, тому меншими будуть масштаби негативних наслідків за можливої недосконалості застосованих механізмів іпотеки.
Зі створенням ринку землі з'явиться благодатне поле для іпотечного кредитування, стануть доступнішими кредити для агротоваровиробників. Проте, для того, щоб у повну силу запрацював Закон України "Про іпотеку", необхідно ще схвалити не менш 20-30 різних законів, не враховуючи підзаконні акти.
Президент України видав низку Указів, до яких слід віднести листопадовий 2005 р. № 1643 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29.06. 2005 р. "Про стан додержання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефективності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель" і липневий (25) 2006 р. № 644 "Про деякі питання організаційно правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок".
Обидва Укази причетні до здійснення досить великого обсягу робіт організаційного і правового характеру щодо створення в Україні умов для повноцінного функціонування ринку земель взагалі й сільськогосподарських, зокрема. В останньому Указі Президент виклав чіткі орієнтири щодо вдосконалення законодавства у сфері ринку земель. Вони зводяться до таких основних напрямків:
1) забезпечення захисту прав на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави і, особливо, інтересів національного сільськогосподарського виробника;
2) вдосконалення існуючих та формування нових механізмів формування та реалізації державної політики у сфері земельних відносин, особливо щодо оцінки вартості земельних ділянок, охорони та організації раціонального використання земель, землеустрою, економічного регулювання обігу земель на ринку тощо;
3) прискорення розвитку інфраструктури ринку земель, особливо сільськогосподарських.
Вирішення цих життєво важливих завдань вимагає цілеспрямованої діяльності всіх гілок влади щодо створення правової, організаційної та економічної бази функціонування в Україні цивілізованого земельного ринку.
Особливо Президент наголошує на тому, що відкрити шлях ринку сільськогосподарських земель можна буде лише тоді, коли будуть прийняті відповідні законодавчі й нормативні акти у відповідному обсязі.
До того часу, поки не буде розроблено та прийнято Верховною Радою України в повному обсязі необхідні законодавчі акти, які чітко й однозначно визначатимуть правові норми та механізми функціонування і регулювання в Україні ринку земель сільськогосподарського призначення і всебічно захищатимуть соціально-економічні інтереси сільського населення, не доцільно знімати мораторій на купівлю-продаж цих земель.
Українське законодавство має обов'язково враховувати досвід розвинених країн з регулювання земельних відносин, формування та функціонування національного земельного ринку, управління земельними ресурсами.
Загальні принципи державного регулювання земельних відносин і земельного ринку в розвинених країнах можна сформулювати таким чином.
По-перше, у жодній країні світу не існує абсолютно вільного земельного ринку і необмеженого права приватної власності на землю, безконтрольних операцій з її купівлею-продажем.
В англо-американських державах, приміром, законодавство розглядає право землеволодіння як право на нерухомість у межах цивільного права. Аграрне землеволодіння й землекористування регулюються переважно економічними методами та інструментами на основі чинного законодавства [13, с. 40].
У західноєвропейських континентальних країнах право власності на землю також є частиною загального права власності на нерухомість. Проте воно виходить за межі цивільного кодексу, а тому всебічно представлене у спеціальних законах, які передбачають різноманітні адміністративно-правові норми. Використання сільськогосподарських угідь регулюється тут головним чином через адміністративно-правові механізми.
По-друге, у багатьох державах окрім економічних методів регулювання земельних відносин і земельного ринку дедалі ширше застосовуються адміністративно-правові важелі. Державні органи управління, місцеві владні структури можуть зобов'язувати власників землі здійснювати меліоративні та охоронні заходи за відповідно розробленими і контрольованими планами [13, с. 41].
Передбачене також примусове вилучення земельних ділянок, які використовуються неефективно, та передача їх великим, добре організованим фермерським господарствам. Для цього достатньо рішення місцевих органів влади без згоди землевласника. Такий підхід практикується у Німеччині, Бельгії, Франції та Іспанії.
По-третє, у розвинених країнах Західної Європи та Північної Америки використання землі власниками або орендарями жорстко регламентується правовими нормами, вимогами національного чи місцевого законодавства. У Шотландії, наприклад, власник, який порушує вимоги чинного законодавства, може бути позбавлений права на земельну власність, а його земельна ділянка вилучається в адміністративному порядку. У США з цією метою застосовують ефективну систему штрафів [13, с. 42].
В останнє десятиріччя спостерігається безпосереднє втручання державних органів управління, структур місцевої влади в аграрне виробництво та землекористування з метою забезпечення дотримання фермерами екологічних, санітарно-гігієнічних і зоотехнічних вимог, стандартів та обмежень.
По-четверте, майже в усіх розвинених країнах діють законодавчі спеціальні норми, що зобов'язують землевласників та землекористувачів використовувати землю якомога раціональніше, екологобезпечно й ефективно. Так, Цивільний кодекс Франції передбачає вилучення земельних ділянок (за середньою ціною) у тих власників, які не обробляють земель, припустилися зниження родючості грунтів чи завдали шкоди суспільним інтересам через нераціональне використання землі [13, с. 42].
По-п'яте, держава жорстко втручається у права розпорядження земельною власністю при встановленні порядку продажу (купівлі) та оренди земельних ділянок, а також їх успадкування (дарування). Зазначені процеси регулюються державою за допомогою відповідних законодавчих актів і спеціальних правил. Укладення угод щодо передачі права на землю обмежується та контролюється з урахуванням національних інтересів [13, с. 43].
У Німеччині, наприклад, угоди про відчуження сільгоспугідь укладаються за спеціальним дозволом. Законодавчо тут закріплено переважне право купівлі сільськогосподарських земель орендарями та особами, які мешкають недалеко від ділянки, що продається, а також громадянами, для яких сільськогосподарська діяльність є основною. Розподіл інтересів центральних і місцевих органів державного управління забезпечується завдяки чіткому розмежуванню їх компетенції.
У Франції, аби не допустити зосередження великих земельних площ в окремих землевласників, функціонують спеціальні товариства сільськогосподарського землеустрою. Саме їм надано право переважної купівлі земельних ділянок, що продаються. Таким правом володіють також орендарі цих ділянок. Претенденти на придбання землі повинні мати досвід (стаж) сільськогосподарської діяльності не менше 3 років або диплом про аграрну освіту. Такі вимоги діють у більшості розвинених країн.


ВИСНОВКИ
Підводячи підсумок викладеному у контрольній роботі, можна стверджувати, що на сучасному етапі українська земельна реформа та система державного управління земельними ресурсами ідеологічно та стратегічно відповідає сучасним світовим концепціям та напрямкам вирішення земельного питання.
Прийняття нового Земельного кодексу України зняло головну перешкоду земельної реформи - неадекватність правової та інституційної бази.
Наступний, більш практичний та прагматичний етап формування земельного ринку може стати серйозним випробуванням для земельної адміністрації на ефективність та професійність.
Формування та функціонування ринку сільськогосподарських земель в Україні - процес поступовий і довгочасний. Він потребує відповідної законодавчої та нормативної бази, що спиратиметься на такі принципи і передумови:
- визнання землі товаром та визначення її ринкової вартості;
- достатня місткість ринку землі (платоспроможний попит);
- властивість ціни на землю динамічно змінюватися під впливом попиту і пропозиції;
- достатня з точки зору ринкової економіки кількість власників земельних ресурсів;
- наявність розвиненої й розгалуженої інфраструктури ринку сільськогосподарських земель.


ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ
3.1.4. Як і кому можна заповісти належну мені земельну частку (пай)?
Як зазначається у ч. 2 ст. 9 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14.02.1992 р. в ред. від 31.03.2005 р., пай є власністю члена підприємства. Право розпоряджатися своїм паєм за власним розсудом член підприємства набуває після припинення членства в підприємстві. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства.
Відповідно до ст. 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
Згідно із ч. 1 ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (ч. 2 ст. 1222 ЦК України).
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст. ст. 1261-1265 ЦК України (ч. 2 ст. 1223 ЦК України), а саме:
- діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки;
- рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;
- рідні дядько та тітка спадкодавця;
- особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;
- інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.
Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
Крім того, право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування (ст. 1265 ЦК України).
3.2.6. Чи успадковується право оренди земельної ділянки, якщо вона була передана у довгострокову оренду?
Так, успадковується.
Як зазначено у ч. 1 ст. 7 Закону України "Про оренду землі" від 06.10.1998 р. в ред. від 01.01.2007 р., право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам Земельного кодексу України.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. в ред. від 01.01.2006 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ в ред. від 13.01.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від 16.01.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Про земельну реформу: Постанова ВРУ від 18.12.1990 р. № 563-XІІ в ред. від 22.09.2005 р. //http://zakon.rada.gov.ua
5. Про оренду землі: Закон України від 06.10.1998 р. в ред. від 01.01.2007 р.//http://zakon.rada.gov.ua
6. Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки: Указ Президента України від 30.05.2001 р. № 372 //http://zakon.rada.gov.ua
7. Бурега В. Проблеми соціально-економічної трансформації українського суспільства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2007. - № 4. - С. 70 - 77.
8. Заєць О. Правове забезпечення земельної преформи // Право України. - 2003. - № 9. - С. 59 - 61.
9. Земельное право Украины: Учеб. пособие / Под ред. А. А. Погребного. - К.: Истина, 2002. - 496 с.
10. Ковтун М. Г. Земельне право: Курс лекцій. - К.: Юмана, 2001. - 208 с.
11. Мельник Л. Е., Корецкий Н. Х., Плаксиенко В. Я. Особенности предпринимательства в сельском хозяйстве: Учеб. пособие. - Днепропетровск: Пороги, 2002. - 88 с.
12. Палладина М. И. О дальнейшем pазвитии агpаpной pефоpмы и некотоpых аспектах пpавового статуса сельскохозяйственных пpедпpиятий и оpганизаций // Госудаpство и пpаво. - 2002. - № 1. - С. 45 - 53.
13. Філіпенко А. Модернізація сільського господарства України в умовах глобалізації // Економіка України. - 2006. - № 1. - С. 34 - 43.
14. Чиpков Е. Госудаpственная поддеpжка и pегулиpование агpопpомышленного пpоизводства // АПК: экономика, упpавление. - 2006. - № 7. - С. 16 - 22.
15. Шеремет А. Н. Земельне право України: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 632 с.