Кр ОБ'ЄКТИ, СУБ'ЄКТИ ТА ЗМІСТ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Земельне право"
на тему:
ОБ'ЄКТИ, СУБ'ЄКТИ ТА ЗМІСТ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ

ПЛАН

Вступ 3
1. Зміст, мета, принципи і завдання земельної реформи в Україні 5
2. Об'єкти і суб'єкти земельної реформи 8
Висновки 11
Практичні завдання 12
Список використаної літератури 20

ВСТУП
16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України – документ, який започаткував правове оформлення кардинальних змін у новітній історії українського народу. Серед головних положень її було таке: земля є власністю українського народу. У зв'язку з цим постало ключове питання щодо створення нової юридичної схеми земельних відносин, яка мала істотно відрізнятися від тогочасної схеми, побудованої на принципах монопольного права державної власності на землю [13, с. 22].
В історії світової цивілізації процеси зміни існуючого ладу одержали назву реформа (лат. – reformo), тобто перетворення, зміна, перебудова суспільного життя, порядків, інститутів і установ за умови збереження соціальної структури, існуючої в період перебудови.
Виходячи з цього, нова юридична схема земельних відносин також одержала назву реформа.
Реформування земельних відносин завжди, на всіх етапах розвитку людської цивілізації, належало до надто складних завдань і найважливіших напрямів соціально-економічної політики взагалі та аграрної зокрема. Адже ці перетворення стосуються насамперед питань власності на землю, володіння, використання й розпорядження земельними ресурсами як головним засобом виробництва у сільському і лісовому господарствах та просторовою базою розташування будь-яких об'єктів виробничого і невиробничого призначення [12, с. 45].
В процесі реалізації земельної реформи виявилися певні позитивні та негативні аспекти діяльності відповідних ланок органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Узагальнення досвіду проведення земельної реформи має загальнодержавне значення. Воно є однією з вирішальних умов зміни політичної та економічної систем, успішної розбудови громадянського суспільства в Україні.
У наданій контрольній роботі розглядаються об'єкти, суб'єкти та зміст земельної реформи.

1. ЗМІСТ, МЕТА, ПРИНЦИПИ І ЗАВДАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ
Соціально-економічні та політичні умови, в яких здійснюється земельна реформа в Україні, надзвичайно несприятливі, складні й неоднозначні [8, с. 59].
Надзатяжна системна криза, що охопила всі сфери суспільства нашої держави, змушує у пошуках шляхів подолання цієї кризи вдаватися до застосування термінових, часто пожежних, а тому недостатньо виважених заходів. До того ж, навколо питань земельної реформи, як завжди, точиться досить гостра політична боротьба.
Втім, у суспільстві дедалі більшого розуміння набуває ідея, що саме здійснення ринкових реформ є центральним завданням нинішньої соціально-економічної політики Української держави. Саме в перехідний, кризовий період необхідно опанувати ринковими механізмами та інструментами господарювання в усіх галузях і сферах, домогтися їх раціонального поєднання з ефективним економічним управлінням і регулюванням [11, c. 3].
Всі ці обставини справляють відчутний вплив на характер, методи, способи і темпи проведення земельної реформи в Україні, формування цивілізованого ринку земельних ресурсів тощо.
Метою земельної реформи в Україні є реформування існуючих земельних відносин на основі визнання прав та інтересів людини, принципів вільного вибору форм і методів господарювання і насамперед перетворення відносин власності на землю у сільському господарстві та в суміжних з ним галузях і сферах економіки [11, с. 4].
Концепція сучасної земельної реформи в Україні грунтується на таких наріжних принципах:
– проведення земельної реформи з урахуванням потреб ринкової економіки;
– раціональне, високоефективне й екологобезпечне використання земельних ресурсів, підвищення родючості та всебічна охорона грунтів;
– міжгалузевий, загальнодержавний характер реформування земельних відносин;
– науково обгрунтовані методи, способи і темпи роздержавлення та приватизації землі (насамперед сільськогосподарських угідь);
– поступове формування цивілізованого та регульованого державою земельного ринку;
– встановлення виважених цін на землю;
– створення земельних банків та інших інституціональних структур для успішної реалізації земельної реформи і досягнення її стратегічної мети у найкоротші строки [11, с. 5].
У ході проведення земельної реформи в Україні відбулася трансформація форм власності на землю. Ще у 1992 р. у державній власності перебував весь земельний фонд, а на початок 1999 р. частка державної власності на землю зменшилася більше ніж удвічі і становила 48,8%. У власність недержавним сільськогосподарським підприємствам за цей час передано майже 28 млн. га, або 46% загального земельного фонду держави [12, с. 46].
Значні зрушення відбулися у перерозподілі земельних угідь між різними формами господарювання на селі. Площа земельного фонду державних сільськогосподарських підприємств скоротилася з 11,8 млн. га у 1990 р. до 3,3 млн. га у 1997 р., або в 3,6 раза. Натомість площа земель, що перебувають у власності та користуванні громадян, збільшилась відповідно з 2,6 до 7,2 млн. га, тобто майже у 2,8 раза [12, с. 47].
Основними завданнями державної політики у сфері регулювання земельних відносин наразі є:
– забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю;
– вдосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві;
– дальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах;
– розвиток ринку земель;
– розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування;
– вдосконалення порядку справляння плати за землю;
– вдосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель;
– землевпорядне забезпечення проведення земельної реформи;
– підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами;
– поліпшення організації контролю за використанням та охороною земель;
– вдосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин.
Одним із важливих завдань сучасної земельної реформи в Україні є формування ринку землі. Без такого ринку навряд чи можна вважати цільним і логічно завершеним перетворення земельних відносин на зразок європейських. Формування земельного ринку у нашій державі необхідно починати з трансформації суспільної думки, психології людей щодо приватної власності на землю та торговельних операцій з нею.
Недостатньо визнати приватну земельну власність, законодавчо закріпити потенційну можливість її існування – головне, щоб люди усвідомили: власник землі як такий має право використовувати її для ринкових цілей і реалізувати свій інтерес у використанні її як засобу виробництва, об'єкта оренди і, зрештою, торгівлі.
Лише усвідомивши необхідність ринку землі, можна розробити правові акти, економічні механізми та організувати відповідні інституції, здатні забезпечити ефективне функціонування земельного ринку у державі.
2. ОБ'ЄКТИ І СУБ'ЄКТИ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ
Спочатку земельна реформа не була зорієнтована на створення інститутів приватної власності на землю. Її об'єктом був лише розподіл землі шляхом надання громадянам ділянок на правах довічного успадкованого користування (з правом передання у спадщину) і надання землі колективним і державним господарствам на правах постійного користування [11, с. 13].
Незважаючи на це, Україна швидко перейшла до розуміння запровадження приватної власності на землю у реформуванні земельних відносин.
Об'єктом першого етапу земельної реформи, який тривав з 1991 по 1995 р.р, можна визначити ліквідацію державної монополії на землю і встановлення колективної та приватної власності.
Основними рисами цього етапу була передача сільськогосподарської землі з державної у колективну власність.
Об'єктом другого етапу, який тривав з 1995 по 2000 р.р., можна назвати розпаювання землі й скасування колективної власності. На цьому етапі здійснювалася передача землі з колективної у приватну власність.
Об'єктом третього етапу земельної реформи, який Україна переживає наразі, – є формалізація прав на приватну власність на землю.
Встановлення приватної власності на землю активізувало підприємницьку діяльність й призвело до створення суб'єктів господарювання, які використовують землю більш ефективно. Політика українського уряду спрямована на завершення процесу надання земельних прав якомога швидше [11, с. 12].
Передача землі у приватну власність селянам означає повернення України на той шлях, з якого зійшла Російська імперія після Жовтневої революції та суцільної націоналізації землі. Має набрати чинності глобальний принцип соціальної справедливості у земельних відносинах – "земля повинна належати тому, хто її обробляє". Селянину, який володіє та вільно розпоряджається своєю землею, належить бути не лише власником, а й дбайливим господарем.
Проте наразі доволі часто висловлюються протилежні думки, особливо з боку лівих політичних сил. Аргументують вони свою позиції тим, що, по-перше, земля не повинна бути приватною власністю, оскільки не створена працею людини; по-друге, земельні відносини здатна реформувати не приватна власність, а відповідні економічні механізми, форми і методи господарювання та державна підтримка селянина [13, с. 25].
Реформування та вдосконалення земельних відносин в Україні повинно радикально вирішити питання економічних інтересів селянина-трудівника – його необхідно визнати й узаконити як суб'єкта аграрних відносин і реального повноправного власника землі та інших засобів виробництва [11, с. 6].
Формально такий статус селянина вже юридично визнано, але реалії життя такі, що справжніх землевласників на селі ще немає. Їх повинен сформувати цивілізований, регульований державою прозорий, а не тіньовий земельний ринок.
Селянин, як і інший товаровиробник, у будь-яких, навіть надзвичайних, умовах намагається одержати вигоду від своєї праці. Це фундаментальний закон економіки, наріжний принцип господарювання. У процесі купівлі-продажу ця вигода взаємна, вона є спонукальним чинником нарощування обсягів виробництва, адже саме особистий інтерес породжує господарську ініціативу, спонукає працювати ефективно, економити ресурси та кошти [11, с. 7].
Будь-яка реформа, як правило, не лише має мету, оголошену для її впровадження. Одночасно їй надається ідеологічна підтримка владними структурами, які також є суб'єктами земельної реформи.
Виникає зв'язок "суспільство-реформа". Він дуже важливий для підтримки реформи з боку суспільства, оскільки це один з важелів прискорення її проведення. Тим більше, що суспільна критична оцінка соціально-економічних умов у державі пов'язується, насамперед, із здійсненням земельних і аграрних перетворень.
Якщо суспільство однозначно вважає реформу доцільною, необхідною і навіть бажаною, то перешкоди на її шляху значно зменшуються.
В результаті земельної реформи на основі принципово нових земельних відносин має бути забезпечено високоефективне використання сільськогосподарських угідь, всебічна охорона та розширене відтворення родючості грунтів, екологічно врівноважене ведення землеробства, вирішення у найкоротші строки продовольчої проблеми та створення конкурентоспроможного на європейському й світовому агропродовольчих ринках національного АПК.
Таким чином, від самого початку здійснення земельної реформи слід визнати: головний критерій оцінки реформування земельних відносин – це висока еколого-економічна й соціальна ефективність аграрного землеволодіння та землекористування.

ВИСНОВКИ
Отже, Україна має потужний потенціал земельних ресурсів – з 60,3 млн. гектарів земель майже 70% (41,8 млн. гектарів) становлять сільськогосподарські, 17% (10,4 млн. гектарів) – лісові угіддя. Майже 4% території країни (2,3 млн. гектарів) забудовано.
Починаючи з 1991 р., виконано значний обсяг робіт з реформування земельних відносин.
Проте кінцевої мети – економічно ефективного та екологічно безпечного використання земель України – ще не досягнуто, а позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи ще не привели до радикального і ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення.
Це зумовлює необхідність комплексного підходу до розв'язання проблеми реформування земельних відносин на ринкових засадах, у тісному поєднанні з економічними реформами у державі в цілому.

ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ
3.1.4 Як і кому можна заповісти належну мені земельну частку
(пай)?

Як зазначається у ч. 2 ст. 9 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14.02.1992 р. № 2114-XІІ в ред. від 31.03.2005 р., пай є власністю члена підприємства. Право розпоряджатися своїм паєм за власним розсудом член підприємства набуває після припинення членства в підприємстві. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства.
Згідно із статтею 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
Відповідно до частини 1 ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (ч. 2 ст. 1222 ЦК України).
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст. ст. 1261-1265 ЦК України (ч. 2 ст. 1223 ЦК України), а саме:
– діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки;
– рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;
– рідні дядько та тітка спадкодавця;
– особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;
– інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.
Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
Крім того, право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування (ст. 1265 ЦК України).

3.2.3 За яких умов орендодавець може розірвати договір оренди
земельної ділянки?

Як відомо, орендні відносини в Україні регулюються, насамперед, положеннями ЦК України.
Так, у статті 783 ЦК України зазначається, що наймодавець (орендодавець) має право вимагати розірвання договору найму, якщо:
1) наймач (орендар) користується річчю всупереч договору або призначенню речі;
2) наймач (орендар) без дозволу наймодавця (орендодавця) передав річ у користування іншій особі;
3) наймач (орендар) своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;
4) наймач (орендар) не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача (орендаря).
Відповідно до частини 1 ст. 93 ЗК України право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Як випливає із ст. 32 Закону України "Про оренду землі" від 06.10.1998 р. № 161-XІV в ред. від 14.10.2008 р., на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених ст. 24 і 25 Закону України "Про оренду землі" та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
У разі розірвання договору оренди землі з ініціативи орендаря орендодавець має право на отримання орендної плати на землях сільськогосподарського призначення за шість місяців, а на землях несільськогосподарського призначення – за рік, якщо протягом зазначеного періоду не надійшло пропозицій від інших осіб на укладення договору оренди цієї ж земельної ділянки на тих самих умовах, за винятком випадків, коли розірвання договору було обумовлено невиконанням або неналежним виконанням орендодавцем договірних зобов'язань.
У разі розірвання договору оренди землі за погодженням сторін кожна сторона має право вимагати в іншої сторони відшкодування понесених збитків відповідно до закону.
Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.

3.3.2 Як встановлюють плату за землі, надані , надані місцевими
радами в оренду?

Відповідно до частини 2 ст. 125 ЗК України право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди та його державної реєстрації. Право оренди землі оформляється договором, який має бути зареєстрованим.
Частини 2 та 3 ст. 5 Закону України "Про оренду землі" визначають орендодавців земельних ділянок державної та комунальної власності. Зокрема, щодо земель комунальної власності – це сільські, селищні, міські ради, а державної власності – районні, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки й орендарем, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, – на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Орендарі отримують право на оренду земельної ділянки на підставі договору оренди землі. Розмір, форма й терміни внесення орендної плати за згодою сторін встановлюються в договорі оренди (ст. 19 Закону України "Про плату за землю" від 03.07.1992 р. № 2535-XІІ в ред. від 01.01.2009 р.).
Орендна плата за земельну ділянку – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. При цьому її розмір не залежить від наслідків господарської діяльності орендаря, а обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції.
Відповідно до частини 1 ст. 2 Закону України "Про плату за землю" орендна плата розглядається як одна з форм плати за землю.
Втім, при цьому потрібно враховувати, що коли земельні ділянки орендуються в громадян і юридичних осіб, у власності яких ці земельні ділянки перебувають, земельний податок сплачують орендодавці. Орендар лише сплачує орендодавцю орендну плату, що фактично компенсує сплату земельного податку.
Якщо ж орендуються земельні ділянки, що перебувають у комунальній чи державній власності, орендна плата сплачується орендарем на рахунки відповідних бюджетів. Орендодавцем при цьому виступають органи місцевого самоврядування.
Саме тому необхідно пам'ятати, що розмір орендної плати за земельні ділянки, що перебувають у державній чи комунальній власності, не може бути меншим ніж розмір земельного податку, який встановлюється Законом України "Про плату за землю". Крім того, орендарі таких земельних ділянок мають стати на облік у відповідних податкових органах.
У випадку законодавчого збільшення розміру земельного податку орендодавець має право вимагати збільшення орендної плати. При цьому така норма має бути передбачена в договорі оренди земельної ділянки.
Сторони за обопільною згодою можуть змінити розмір орендної плати за землю. У випадку недосягнення такої згоди встановлений договором розмір цієї плати вважається таким, що не зазнав змін.
Закон про оренду землі встановлює такі форми орендної плати за землю: грошову, натуральну та відробіткову. Проте орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, орендодавцями яких є відповідні органи виконавчої влади й місцевого самоврядування, справляється виключно в грошовій формі.
Якщо орендодавцем земельної ділянки є її власник, то орендар, уклавши з ним договір оренди землі, виплачує власнику орендну плату, а власник сплачує до бюджету земельний податок.
Коли орендодавцем землі виступає відповідна рада чи державна адміністрація, то орендар на підставі договору оренди землі самостійно сплачує до бюджету орендну плату за землю.

3.4.3 Чи можу я на приватизованих землях, наданих мені для
ведення садівництва, будувати дачний будинок?

Так, можу.
У частині 3 ст. 35 ЗК України зазначається, що земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 27.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ в ред. від 03.02.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від 12.03.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Про земельну реформу: Постанова ВРУ від 18.12.1990 р. № 563-XІІ в ред. від 22.09.2005 р. //http://zakon.rada.gov.ua
5. Про колективне сільськогосподарське підприємство: Закон України від 14.02.1992 р. № 2114-XІІ в ред. від 31.03.2005 р. //http://zakon.rada.gov.ua
6. Про оренду землі: Закон України від 06.10.1998 р. № 161-XІV в ред. від 14.10.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
7. Про плату за землю: Закон України від 03.07.1992 р. № 2535-XІІ в ред. від 01.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
8. Заєць О. Правове забезпечення земельної преформи // Право України. – 2003. – № 9. – С. 59 – 61.
9. Земельное право Украины: Учеб. пособие / Под ред. А. А. Погребного. – К.: Истина, 2002. – 496 с.
10. Ковтун М. Г. Земельне право: Курс лекцій. – К.: Юмана, 2001. – 208 с.
11. Новаковський Л. Я. Концептуальні основи земельної реформи і проблеми її здійснення // Землевпорядний вісник. – 1997. – № 1. – С. 3 – 15.
12. Палладина М. И. О дальнейшем pазвитии агpаpной pефоpмы и некотоpых аспектах пpавового статуса сельскохозяйственных пpедпpиятий и оpганизаций // Госудаpство и пpаво. – 2002. – № 1. – С. 45 – 53.
13. Федоров М. Земельна реформа в Україні: стан, проблеми, перспективи // Економічний часопис. – 2006..- № 6. – С. 22 – 28.
14. Шеремет А. Н. Земельне право України: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 632 с.