Кр ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

Контрольна робота
з дисципліни "Земельне право"
на тему:
ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття і види джерел земельного права 4
2. Земельний кодекс України: загальна характеристика 6
Висновки 16
Практичне завдання 18
Список використаної літератури 19

ВСТУП

Норми земельного права містяться у джерелах земельного права - нормативно-правових актах, які регулюють земельні суспільні відносини.
За своєю юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативно-правові акти.
Серед законів особливе місце належить Конституції України. Вона має найвищу юридичну силу і є джерелом усіх галузей права України, в тому числі й земельного [6, с. 45].
У Конституції врегульовані лише найважливіші земельні відносини, зокрема, щодо власності на землю. Так, у ст. 13 зазначено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу; ст. 14 закріплює, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.
Ядром усієї системи джерел земельного права є Земельний кодекс України, який був прийнятий 25 жовтня 2001 р. та набув чинності з 1 січня 2002 р.
Земельний кодекс України є нормативно-правовим актом кодифікованого характеру, основою розвитку всього земельного законодавства України. Він конкретизує положення Конституції України щодо регулювання земельних відносин, визначає основний зміст практично усіх інститутів земельного права [11, с. 31].
Кодексом закріплено основи правового режиму всіх категорій земель, порядок державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів, врегульовано порядок виникнення, реалізації та припинення права власності та інших прав на землю.
Отже, у наданій контрольній роботі буде з'ясовано місце Земельного кодексу України серед інших джерел земельного права.
1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ДЖЕРЕЛ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

В теорії права під юридичними джерелами розуміють офіційні форми вираження і закріплення чинних правових норм, тобто формою права є зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою [9, с. 293].
До джерел земельного права відносяться нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право - це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство - це система нормативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство - зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом [11, с. 31].
Таким чином, земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права.
Земельне законодавство - це система нормативних актів, які містять у собі норми, що регулюють земельні відносини [8, с. 12].
Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів визначається залежно від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства.
Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на два види: основні і звичайні.
До основних відносяться Конституція України, яка є головним джерелом земельного права. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її нормам.
До звичайних законів, як джерел земельного права, належать правові акти, що містять норми земельного права як галузі, а також норми, які є в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, тій чи іншій їх частині, де вони регулюють земельні відносини.
Вміщені в законах правові норми за своїм призначенням характеризуються як такі, що мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) зміст. Ці акти визначають правовий статус та правосуб'єктність усіх суб'єктів земельних правовідносин [7, с. 28].
На відміну від джерел інших галузей права джерела земельного права України мають такі характерні особливості:
1) уніфіковані акти законодавства являють собою ядро земельного законодавства і впливають на становлення земельного права як самостійної та інтегрованої галузі національного права;
2) значущість локальних актів санкціонованої та делегованої иравотворчості суб'єктам земельних правовідносин;
3) збереження рекомендаційної правотворчості;
4) використання правових норм інших галузей права, які одночасно належать і до норм земельного та інших галузей права (аграрного, господарського, фінансового тощо), оскільки вони регулюють окремі питання діяльності суб'єктів земельних правовідносин;
5) зростання ролі міжнародних норм права та уніфікації національного земельного законодавства щодо міжнародного права [11, с. 32].
Уніфіковані акти земельного законодавства - це юридична форма закріплення норм земельного права, спрямованих на інтеграцію правового регулювання земельних відносин, уніфікацію правового статусу і правової регламентації діяльності суб'єктів земельних правовідносин та легальних організаційно-правових форм. Вони включають у себе нормативно-правові акти, що регулюють у єдності та взаємозв'язку економічні, організаційні та інші заходи, спрямовані на реалізацію земельної реформи [5, с. 203].
Диференційовані акти земельного законодавства - це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів земельних правовідносин.
Уніфіковані й диференційовані нормативно-правові акти є основою системи (видів) джерел земельного права.
Одним із видів джерел земельного права є також внутрішньогосподарські локальні акти, виникнення і функціонування яких зумовлено насамперед тим, що громадяни як члени чи учасники сільськогосподарських підприємств через вищі органи управління самостійно закріплюють правила поведінки.
Роз'яснення, інформаційні листи судових органів - Верховного Суду України - мають важливе значення для належного правозастосування, виготовлення таких за змістом локальних актів, що піддаються прогнозуванню судової перспективи.
Самостійним джерелом національного земельного права необхідно також вважати міжнародні правила, звичаї, конвенції, до яких приєдналася Україна. Це, насамперед, Міжнародно-правові правила торгівлі, експорту та імпорту продуктів харчування, устаткування, отрутохімікатів, машин тощо.

2. ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Згідно із Конституцією України (ст. 14) земельні відносини, повинні регулюватися лише законом. Таким законом в Україні є Земельний кодекс України, який був прийнятий у березні 1992 p., тобто до прийняття Основного Закону. Проте він вже не відповідав земельним відносинам, що склалися, особливо в сільському господарстві. Тому в сучасних умовах важливо було прийняти кодифікований акт земельного законодавства - нову редакцію Земельного кодексу.
Нова редакція Земельного кодексу, яка була прийнята Верховною Радою в 2001 p. (надалі - ЗК України), дозволяє визначити:
- мету і завдання державної політики у сфері регулювання відносин при використанні та охороні земель;
- принципи формування земельних відносин;
- співвідношення земельного законодавства із законодавством інших галузей права, в першу чергу із цивільним;
- земельні права, їх обмеження, гарантії, підстави і порядок вилучення земельних ділянок, встановлення сервітутів;
- основи державної політики по регулюванню охорони земель та управлінню земельними ресурсами;
- органи, уповноважені приймати рішення у сфері землекористування;
- законодавче регулювання окремих категорій земель, повноваження органів місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин [7, с. 29].
ЗК України базується на таких принципових положеннях:
1) земля розглядається не лише як об'єкт права власності (об'єкт нерухомості), а й одночасно як природний ресурс; як об'єкт господарювання, в ряді випадків - як основний засіб виробництва;
2) містить чітке й співрозмірне розмежування повноважень у галузі регулювання земельних відносин та управління земельними ресурсами між центром і регіонами;
3) має закритий конкретний перелік випадків, способів перерозподілу і наслідків втручання держави в здійснення прав громадян та юридичних осіб щодо вільного володіння й розпорядження землею, якщо це не завдає шкоди довкіллю й не порушує прав та законних інтересів інших осіб;
4) містить перелік земель, що не підлягають ні при яких обставинах передачі у приватну власність;
5) передбачає випадки і порядок примусового припинення прав на землю (примусовий викуп, конфіскація);
6) якщо це викликано суспільними потребами або земельна ділянка використовується з порушенням законодавства чи способами, які призводять до деградації земель, погіршення довкілля;
7) має досить детальний і зрозумілий механізм купівлі-продажу земельних ділянок державної та комунальної власності, здійснення і захист земельних прав, регулює питання управління та розпорядження землями, що знаходяться в державній, комунальній або приватній власності;
8) відображає по всіх перерахованих проблемах стратегію держави з розвитку земельної реформи [11, с. 33].
На відміну від старої редакції Земельного кодексу нова редакція має багато нового, зокрема, тут передбачені:
- поряд із цільовим призначенням земель поняття "дозволеного використання земельної ділянки";
- комунальна власність і власність юридичних осіб;
- сервітути та обмеження;
- детальний і зрозумілий порядок здійснення угод по землі;
- конкурси та аукціони;
- застава земельних ділянок;
- планування і територіальне зонування земель;
- спільна власність на землю;
- управління земельними ресурсами [7, с. 30].
Враховуючи вітчизняний і зарубіжний досвід розвитку земельного законодавства, у ЗК України висвітлено співвідношення прав індивіда та прав суспільства (в особі держави), цивільного і земельного права, сучасної дії проблем урбанізації, екології на земельні відносини.
Зважаючи на те, що право приватної власності на землю за своєю суттю не абсолютне, воно пов'язано з правами суспільства і реалізується з урахуванням обмежень, які накладає держава.
До фундаментальних прав держави стосовно землі, яка знаходиться в приватній власності, відносять:
1) право оподаткування;
2) право примусового відчуження землі на суспільні потреби, але при відповідних компенсаціях власнику;
3) право регулювання використання землі з урахуванням безпеки суспільства і здоров'я людей;
4) право переведення у власність земель державної власності.
З фундаментальних прав держави враховуються більш конкретні регламенти, які встановлюють пріоритети інтересів суспільства над інтересами приватного власника [10, с. 11].
Таким чином, воля приватного власника землі завжди буде поєднуватися з державним законодавчим регулюванням земельних відносин. У загальному вигляді таке регулювання спрямоване на недопущення спекуляції землею, запобігання надмірному дробленню земельних ділянок, підвищення ефективності використання земельних ресурсів.
Що стосується земельного обігу, то тут втручання держави здійснюватиметься не через обмеження, а через створення необхідних умов для його здорового функціонування.
ЗК України передбачає, що земельні відносини повинні формуватися на таких принципах, як:
а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва. Земля, будучи одним із відносно самостійних природних об'єктів, у той же час є найважливішою частиною єдиної екосистеми.
При цьому від якісного стану землі багато в чому залежить екологічне благополуччя кожної людини і суспільства в цілому. Цей об'єкт природи виступає об'єктивною умовою, засобом, в джерелом та місцем життєдіяльності людини, а також існування всіх інших біологічно активних організмів.
Тому при характеристиці землі як об'єкта земельних відносин враховуються екологічні й економічні чинники;
б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст і держави;
в) недопущення втручання держави в діяльність громадян, юридичних осіб та органів місцевого самоврядування щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законами України;
г) здійснення управління земельними ресурсами з метою створення безпечних умов для життя населення незалежно від того, в якій власності перебувають земельні ділянки;
д) забезпечення державних гарантій прав на землю та їх захисту [7, c. 31].
Центральне місце у системі земельного права займає питання про права власності на землю. Після прийняття Конституції України ключовими в земельній політиці залишаються питання структури власності на землю. Основним принципом, який визначає напрями земельного реформування, є відміна монополії власності держави на землю і встановлення багатосуб'єктності права власності на даний об'єкт природи.
Множинність форм власності на землю - це об'єктивна необхідність, зумовлена розвитком ринкових відносин. Виходячи з того, що в соціально-економічному аспекті під формою власності на землю слід розуміти спосіб привласнення землі, в земельному законодавстві повинні бути розкриті й закріплені державна, комунальна, приватна та інші форми власності на землю. Це випливає з того, що способи привласнення природних, матеріальних та інших об'єктів (благ) є досить різноманітними, і привласнення може здійснюватися державою, різними утвореннями (колективами) громадян та індивідами [10, с. 12].
В основу диференціації привласнення покладено земельні інтереси різноманітних суб'єктів, які зумовлюють об'єктивні форми власності на землю. Кожний різновид земельних інтересів відображає спосіб привласнення земельних ресурсів, а таке привласнення здійснюється через певні види земельних відносин.
Отже, основу утворення самостійних форм власності на землю становлять:
- об'єктивно існуючі земельні інтереси певних соціальних суб'єктів;
- способи привласнення земельних ресурсів;
- суспільні земельні відносини власності [10, с. 13].
Виходячи із викладеного, в ЗК України передбачено, що державна власність на землю повинна використовуватися з метою розв'язання екологічних проблем, забезпечення балансу державних, суспільних, громадських (територіальних утворень громадян) та приватних інтересів. Суб'єктом права державної власності на землю виступає держава в особі уповноважених органів.
Згідно з Конституцією України - це Кабінет Міністрів України і відповідні виконавчі органи. Український народ як соціально-політичний суб'єкт у правовому аспекті не є суб'єктом власності на землю.
Держава як власник землі забезпечує через земельне, природоохоронне та інше законодавство її належну охорону з метою поєднання інтересів усіх соціальних суб'єктів, а також раціональне й ефективне використання земель державної власності, екологічну рівновагу при експлуатації всіх земель, заходи продовольчої та екологічної безпеки тощо.
Таким чином, право державної власності на землю забезпечує реалізацію земельних інтересів усіх соціальних суб'єктів. Поєднання таких інтересів є об'єктивною передумовою законодавчого закріплення принципу рівності всіх форм власності на землю.
Розміри державної власності на землю визначаються загальнодержавними і суспільними земельними та іншими інтересами. Така власність повинна забезпечувати функціонування єдиної енергетичної й космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони, національних природно-заповідних та історико-культурних об'єктів, науки тощо. Тому зазначена форма власності становитиме значну питому вагу в системі форм власності на землю.
Приватна власність на землю у широкому розумінні поділяється на власність індивідів та їхніх колективних формувань.
Отже, право приватної власності з його різновидами забезпечує реалізацію земельних інтересів відповідних суб'єктів. Тому з урахуванням сутності права приватної власності на землю законодавчо визначено право індивіда і відповідного колективного утворення володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою як елементом екосистеми у межах, встановлених законодавством.
Оскільки, як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, на ступінь свободи приватного власника конкретної земельної ділянки впливає система екологічних і соціальних чинників, які виражаються в необхідності забезпечення екологічної рівноваги, продовольчої та екологічної безпеки на території України, право приватної власності на землю зазнає певних змін через встановлення відповідних обмежень.
Після прийняття Конституції України і Закону України "Про місцеве самоврядування" самостійного значення набуває право власності територіальної громади - комунальна власність на землю. Право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, раціонально, ефективно й за призначенням користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на свій розсуд, забезпечувати реалізацію земельних та інших інтересів громади згідно із законом.
Оскільки комунальна власність на землю забезпечує задоволення земельних інтересів громади, а також громадян, які проживають у межах конкретної адміністративно-територіальної одиниці, землі цієї власності складаються як мінімум із двох частин: земель загального користування в населених пунктах, що задовольняють загальні потреби і є загальнодоступними, та земель у межах і за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна комунальної власності.
Специфіка земельних відносин полягає в наявності значної кількості обмежень прав власника землі та користувача земельної ділянки. У ЗК України розрізняються чотири види обмежень:
- цільове призначення;
- режим використання та охорони земель;
- земельні сервітути;
- екологічні, санітарні та інші вимоги щодо охорони земель.
Основоположними поняттями земельного законодавства, які визначають порядок і межі використання земельних ділянок, є цільове призначення та правовий режим земель.
Залежно від призначення землі України поділені на такі категорії:
- землі сільськогосподарського призначення;
- землі населених пунктів;
- землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
- землі оздоровчого і рекреаційного призначення;
- землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду;
- землі водного фонду;
- землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Правовий режим включає сукупність правил використання земель визначених територій.
Режим використання земель пов'язаний з їхнім цільовим призначенням, але не поглинається ним. Тому в ЗК України передбачено, що при територіальному плануванні й зонуванні земель, виходячи з державних та інших міркувань, встановлюються види економічної діяльності, які здійснюються вільно, забороняються або вимагають одержання дозволу.
Якщо будь-яка економічна діяльність не вписується в рамки видів діяльності, визначених відповідно до діючих документів ( територіальні плани, плани земельно-господарського устрою, генеральні плани, схеми зонування), то в таких випадках повинне бути прийняте рішення про віднесення її до забороненої, дозволеної або такої, що вільно здійснюється.
В окремих випадках мають встановлюватися технічні норми використання землі (максимальні та мінімальні розміри, щільність заселення і забудови, екологічне навантаження на одиницю площі).
Обмеження використання земель внаслідок встановлення земельних сервітутів зобов'язують власника земельної ділянки або землекористувача надати іншим особам можливість без їхнього дозволу здійснити деякі дії на території ділянки (використовувати частину її для проїзду, проходу, прокладання комунікацій тощо).
Екологічні, санітарно-епідеміологічні, будівельні, протипожежні та інші вимоги встановлюються в спеціальному законодавстві, їх невиконання може спричинити забруднення земельної ділянки токсичними речовинами, втрату родючого шару: грунту та інші негативні наслідки. Загальний порядок встановлення і реалізації вказаних обмежень передбачено в ЗК України.
Новий ЗК України не позбавлений деяких недоліків. Зокрема:
1) не досить чітко визначені земельні відносини на землях сільськогосподарського призначення між громадянами та юридичною особою;
2) нечітко окреслені обмеження щодо ринку сільськогосподарських земель;
3) відсутні механізми стимулювання ефективного використання й охорони земель через земельні платежі та розпорядження земельними частками (паями) в процесі реформування сільськогосподарських підприємств [7, с. 34].
Проте в цілому ЗК України має прогресивний характер, і його вимог необхідно дотримуватися.


ВИСНОВКИ

Таким чином, одним із головних джерел земельного права є Земельний кодекс України. Він регулює такі інститути:
- форми власності на землю;
- користування землею;
- порядок передачі земель у власність та користування;
- окремі права і обов'язки власників землі та землекористувачів;
- використання земель;
- вирішення земельних спорів тощо.
Цим Кодексом передбачено право власності на землю громадян і юридичних осіб у межах населених пунктів для підприємницької діяльності. Визначено, що громадяни й юридичні особи, крім прав власності на землю, набувають інших прав на земельні ділянки, у тому числі права оренди, права забудови, сервітуту, права переважного придбання тощо.
Принципово важливими положеннями Земельного кодексу України є:
1) створення умов для еволюційного розвитку аграрного землеволодіння й землекористування від підсобного, натурального до великого, високотоварного шляхом зняття верхніх (граничних) меж земельних ділянок;
2) зняття обмежень щодо придбання у власність земельних ділянок громадянами та юридичними особами;
3) суттєве розширення умов використання сільськогосподарських земель сільськогосподарськими підприємствами;
4) обов'язковість використання земель сільськогосподарського призначення безпосередньо власником або орендарем.
Важливим положенням щодо розв'язання соціально-економічних проблем є право підприємств, установ та організацій на користування землею на умовах оренди та шляхом передачі у власність.
Узгоджено із галузевим законодавством правовий режим і порядок використання земель природно-заповідного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.


Практичне завдання
3.3.3. Чи може підприємство, яке надає послуги з обробки земель сільськогосподарського призначення та збирання врожаю, стати платником фіксованого сільськогосподарського податку, якщо візьме в оренду землі сільськогосподарського призначення?

Так, може, якщо на цій земельній ділянці воно буде вирощувати, а потім збувати сільськогосподарську продукцію, одержуючи від її реалізації суму, яка перевищує 75% загальної суми валового доходу за попередній звітний (податковий) (ч. 1 ст. 2 Закону України "Про фіксований сільськогосподарський податок" від 17.12.1998 р. в ред. 01.01.2007 р.).

3.3.6. У серпні 2002 р. помер мій батько, який залишив мені у спадок земельну ділянку, яку він виділив у рахунок земельної частки (паю). Але оформлення спадкоємства та отримання державного акту на право приватної власності на земельну ділянку на моє ім'я зайняло сім місяців, і земельною ділянкою я не користувався вісім місяців. То, чи повинен я сплачувати земельний податок за земельну ділянку за цей період?

Згідно із частиною 1 статті 15 Закону України "Про плату за землю" від 03.07.1992 р. в ред. від 01.01.2008 р. власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Отже, громадянин, який звернувся за консультацією, не буде сплачувати земельний податок за ті вісім місяців, протягом яких оформлялось право на спадщину і виконувалась процедура отримання державного акту на право приватної власності на земельну ділянку.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ в ред. від 01.01.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Про плату за землю: Закон України від 03.07.1992 р. № 2535-XІІ в ред. від 01.01.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Про фіксований сільськогосподарський податок: Закон України від 17.12.1998 р. № 320-XІV в ред. від 01.01.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
5. Аграрное, земельное и экологическое право Украины: Общ. части учеб. курсов / Под ред. А. А. Погребного. - Харьков: Одиссей, 2000. - 368 с.
6. Бейкун А. Співвідношення Конституції України та інших нормативно-правових актів з питань регулювання аграрних та земельних відносин // Право України. - 2003. - № 3. - С. 45 - 48.
7. Земельное право Украины: Учеб. пособие / Под ред.
А. А. Погребного. - К.: Истина, 2006. - 496 с.
8. Краснов Н. И., Балезин В. П. Советское земельное право: Учеб. пособие. - М.: Высшая школа, 1987. - 380 с..
9. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. - 2-е вид. - Харків: Консум, 2005. - 656 с.
10. Титова Н. Земля як об'єкт правового регулювання // Право України. - 2002. - № 4. - С. 10 - 15.
11. Шеремет А. П. Земельне право України: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 632 с.
12. Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях: Монография. - Харьков: Консум, 1998. - 222 с.