Кр ЗЕМЛЯ ЯК ОБ'ЄКТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Земельне право"
на тему:
ЗЕМЛЯ ЯК ОБ'ЄКТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

ПЛАН

Вступ 3
1. Зміст права власності на землю в Україні 4
2. Земля як об'єкт власності за Земельним кодексом України 9
3. Право приватної власності на землю 17
Висновки 24
Практичні завдання 25
Список використаних джерел 29


ВСТУП
Віднесення законодавством землі до основного національного багатства (ст. 373 Цивільного кодексу України, далі – ЦК України) означає, що вона має багатофункціональне призначення.
Термін "земля" може розглядатися в різних аспектах – це природний об'єкт, планета, земна куля, частина космічної системи. Земля може також розглядатися як середовище проживання людини, що охоплює земну й повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний і рослинний світ тощо.
У третьому значенні під терміном "земля" розуміється частина земної поверхні, що розташована над надрами, іменована грунтовим шаром, у межах території, на яку поширюється суверенітет держави. Для держави земля – це, насамперед, територія, на якій вона розташована і яка за допомогою кордонів відмежовує Україну від інших держав, а всередині держави територіально відмежовує одну адміністративну одиницю від іншої.
Таким чином, земля як об'єкт правовідносин використовується з урахуванням її застосування для різних потреб у життєдіяльності людей. Виходячи з цих позицій земля розглядається як надбання народу, національне багатство держави тощо.
У наданій контрольній роботі з'ясовується зміст права власності на землю в Україні, розглядаються положення Земельного кодексу щодо землі як об'єкту власності за Земельним кодексом України, охарактеризовано право приватної власності.


1. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ
Для цивільного і земельного права України значення має земельна ділянка, як об'єкт права власності чи права користування.
Можна простежити тісний зв'язок цивільного і земельного права, який виявляється у перетинанні земельних та майнових відносин, що обумовлене зв'язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будинки, посіви, що знаходяться на земельній ділянці, у визначенні суб'єктів права власності на землю, у сервітутних правах, у судовому захисті земельних прав, у регулюванні договірних відносин з приводу земельних ділянок, у відшкодуванні збитків, завданих порушенням земельних прав та ін. [15, с. 33].
Тому законодавством визначене поняття земельної ділянки як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу України, далі – ЗК України).
Як об'єкт природи земля має унікальні для людини та суспільства властивості. Земля є основою життя і діяльності людей, що на ній проживають. Як природний об'єкт земля виконує найважливіші функції: виступає засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві і є просторовим базисом для розміщення будинків, будівель і споруджень. Вона існує незалежно від людини, як загальна умова і предмет людського життя [1, с. 174].
З огляду на всі функції землі, законодавство розділяє її на категорії і встановлює правовий режим для кожної категорії земель.
Встановлення правового режиму земель надає можливість визначити порядок використання й охорони певної категорії земель, тобто встановити особливості змісту права власності стосовно тієї чи іншої категорії земель, можливості використання відповідних титулів прав на землю, особливості управління використанням і охороною земель [12, с. 65].
У статті 13 Конституції України встановлено, що земля поряд з іншими природними ресурсами є об'єктом права власності українського народу.
У статті 14 Основного закону зазначено, що право власності на землю гарантується, здобувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону. Ці суб'єкти придбають земельні ділянки у власність з метою їх використання для господарської діяльності, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності людей.
Таким чином, земельні відносини, що виникають і здійснюються щодо землі і земельних ділянок, які використовуються в економічній сфері, у сільському господарстві, для проживання людей і забезпечення їх життєдіяльності на підставі права власності і землекористування, регулюються ЗК України та іншими законодавчими актами, норми яких відносяться до земельного права.
Виділені у власність земельні ділянки стають об'єктом права власності, що визначає межі панування власника над земельним об'єктом у процесі реалізації свого права. Зазначені межі залежать від суми наданих йому правомочий, іменованих у сукупності "право власності".
Під правом володіння земельною ділянкою розуміється заснована на законі можливість у межах, встановлених законом, фактично мати земельну ділянку, надану суб'єкту чи приналежну йому на підставі цивільно-правових угод, за умови, що власник відноситься до земельної ділянки як до "своєї", а всі інші суб'єкти – як до "чужої". Право володіння може належати не лише власнику, але й особі, якій власник передав свою земельну ділянку на підставі договору: іпотека, оренда та ін. [7, с. 520].
Під правом користування земельною ділянкою розуміється отримання її корисних властивостей, виходячи з тієї мети, для якої була надана земельна ділянка [3, с. 211].
У широкому розумінні можна говорити про використання земельної ділянки як засобу виробництва чи просторово-операційного базису.
У вузькому розумінні – використання земельної ділянки з визначеною метою: підприємницька діяльність (фермерське господарство, приватне підприємство та ін.), для задоволення особистих майнових і естетичних потреб (садівництво, присадибне господарство, дачне і гаражне будівництво тощо).
Право розпорядження передбачає самостійне і незалежне визначення власником юридичної і фактичної долі земельної ділянки [3, с. 213].
Втім, законодавством встановлені певні обмеження прав на земельну ділянку. Так, ст. 111 ЗК України встановлює випадки обмеження цих прав, а п. 15 Перехідних положень ЗК України встановлює обмеження права розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Наявність обмежень права власності на земельну ділянку повністю узгоджується зі статусом землі як основного національного багатства. Право власності на цей природний об'єкт з урахуванням його соціального статусу ніколи не буде абсолютним, але завдання законодавця полягає в тому, щоб чітко визначитися з випадками обмеження цього права.
Право власності на земельну ділянку здобувається відповідними суб'єктами права шляхом:
1) передачі земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності;
2) придбання права на земельну ділянку за давністю користування;
3) придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод; продажу земельних ділянок на конкурентних засадах;
4) примусового відчуження земельних ділянок, а також в інших випадках, встановлених законом.
Земельна ділянка як об'єкт права приватної власності має певну специфіку і містить в собі кілька важливих елементів. Насамперед, це грунтовий покрив, що є важливим для віднесення землі до відповідної категорії. Крім цього, має значення і включення інших об'єктів природи, що знаходяться на цій ділянці: ліс, водні об'єкти та ін.[7]
Будь-якого роду діяльність власника на своїй земельній ділянці здійснюється у визначеному просторі: повітряному чи підземному. Усі ці моменти враховуються законодавцем. В одних випадках право приватної власності поширюється не лише на землю, але й на поверхневий (грунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, що на ньому знаходяться (п. 2 ст. 79 ЗК України), в інших – визначається порядок використання таких об'єктів природи власником земельної ділянки (п. 2 ст. 56, п. 2 ст. 59 ЗК України).
Так, землі лісового і водяного фондів можуть перебувати в державній, комунальній і приватній власності. При цьому розмір їх у державній і комунальній власності не визначений.
Що стосується приватної власності, то законодавчо встановлено, що у власність громадян безоплатно чи за плату можуть передаватися земельні ділянки лісового фонду (загальною площею до 5 гектарів) у складі селянських, фермерських та інших господарств і замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га).
Законодавець також закріплює право власника земельної ділянки на простір, що знаходиться над і під поверхнею земельної ділянки на висоті і глибині, необхідних для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруджень. Це право дублюється і ЗК України у п. 3 ст. 79.
Використання власником земельної ділянки того, що знаходиться над і під її поверхнею, здійснюється ним за своїм розсудом, але з урахуванням двох обов'язкових умов: якщо інше не встановлено законом і якщо це не порушує прав інших осіб. В останньому випадку має місце конституційно визначена соціальна функція права власності, коли власність не може бути використана на шкоду людині і суспільству.
Таким чином, право власності на земельну ділянку носить комплексний характер, оскільки його вплив поширюється не лише на земельну ділянку, як на просторовий базис, але й на грунт, і на деякі природні ресурси. При цьому ЦК і ЗК України введений новий термін – простір, зміст якого переплітається з такими природними ресурсами, як атмосферне повітря і надра.
Здійснюючи своє право, власник земельної ділянки використовує її за своїм розсудом, обов'язково з огляду на її цільове призначення.
Цільове призначення земель – це встановлені законодавством порядок, умови, межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, що мають особливий правовий режим [14, с. 108].
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на дев'ять категорій:
1) землі сільськогосподарського призначення;
2) землі жилої і суспільної забудови;
3) землі природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення;
4) землі оздоровчого призначення;
5) землі рекреаційного призначення;
6) землі історико-культурного призначення;
7) землі лісового фонду;
8) землі водного фонду;
9) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення.
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Зміна цільового призначення земель здійснюється лише у встановленому порядку спеціально уповноваженими на це органами, а саме: органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність чи наданні їх у користування, вилученні (викупі) земель і затверджують проекти землевпорядження чи приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Чинне земельне законодавство чітко визначає лише поняття цільового призначення категорії земель, а не конкретних земельних ділянок, сприймаючи їх як тотожні.
Цільове призначення конкретної земельної ділянки необхідно визначити, як встановлені компетентним органом при наданні земельної ділянки межі його експлуатації (використання) для конкретного призначення відповідно до затвердженого плану розвитку території і зонування земель, а також правовим режимом відповідної категорії земель [14, с. 109].
Таким чином, суб'єкти земельних відносин повинні використовувати землі суворо за їх цільовим призначенням. Ні власник земельної ділянки, ні користувач чи орендар не мають права за своїм розсудом змінити її цільове призначення.
2. ЗЕМЛЯ ЯК ОБ'ЄКТ ВЛАСНОСТІ ЗА ЗЕМЕЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ
Відповідно до статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, ЗК України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Об'єктом права власності на землю є земельна ділянка. Як вже зазначалось, згідно зі ст. 79 ЗК України земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (грунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Суб'єктами права власності на землю є:
1) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;
2) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;
3) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.
Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі (ст. 81 ЗК України):
– придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
– безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
– приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
– прийняття спадщини;
– виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі:
– придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
– викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
– прийняття спадщини.
Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі (ст. 82 ЗК України):
– придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
– внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
– прийняття спадщини;
– виникнення інших підстав, передбачених законом.
Відповідно до статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
– землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);
– землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;
– землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
– землі лісового фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України;
– землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України;
– земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:
– передачі їм земель державної власності;
– примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
– прийняття спадщини;
– придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
– виникнення інших підстав, передбачених законом.
Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (ст. 54 ЗК України). Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:
– землі атомної енергетики та космічної системи;
– землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;
– землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;
– землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;
– земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
– земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
– землі атомної енергетики та космічної системи;
– землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;
– землі оборони;
– землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
– землі лісового фонду, крім випадків, визначених ЗК України;
– землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України;
– земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
– земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Держава набуває права власності на землю у разі:
– відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
– придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
– прийняття спадщини;
– передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
– конфіскації земельної ділянки.
Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.
Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:
– при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
– при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;
– при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
– за рішенням суду.
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку (ст. 88 ЗК України).
Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.
Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки – вимагати відповідної компенсації.
Громадянам земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності.
У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:
– подружжя;
– членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;
– співвласників жилого будинку.
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.
Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.
Власники земельних ділянок мають право (ст. 90 ЗК України):
– продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
– самостійно господарювати на землі;
– власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
– використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
– на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
– споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Власники земельних ділянок зобов'язані (ст. 91 ЗК України):
– забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
– додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
– своєчасно сплачувати земельний податок;
– не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
– підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
– своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
– дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
– зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
3. ПРАВО ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ
Вперше у новітній законодавчій історії України право приватної власності на землю було передбачено Законом України "Про форми власності на землю". На цій підставі право громадян на довічне спадкове володіння земельними ділянками, закріплене у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 р. (в ред. від 1З березня 1992 р.), було перетворене на право їх приватної власності на землю.
У чинному ЗК України це право набуло подальшого розвитку. Воно поширюється не лише на громадян України як фізичних осіб, а й на юридичних осіб, заснованих українськими громадянами або створених українськими підприємствами, установами і організаціями недержавної та некомунальної форм власності.
Водночас варто зазначити, що це не завжди є виправданим і не в усіх випадках узгоджується з цивільним і господарським законодавством. Очевидно, наведена обставина і стала підставою для відособленої регламентації в земельному законі права приватної власності на землю громадян і юридичних осіб.
Набуття громадянами права приватної власності на земельні ділянки має свої правові засади. Так, згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі:
– придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;
– безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;
– приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
– прийняття спадщини;
– виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Набуття громадянами права приватної власності на землю за цивільно-правовими угодами, передбаченими ЗК, може мати місце, наприклад, за договорами купівлі-продажу під час продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності (ст. 127 ЗК України), договорами дарування земельних наділів, обміну ними або успадкування їх за законом чи за заповітом (ст. 131 ЗК України).
До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної власності на землю можна віднести, наприклад, перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду (ст. 120 ЗК України).
Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну власність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад:
1) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК України);
2) під час визначення місць розташування земельних ділянок громадян при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 29 ЗК України);
3) у разі розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств (ст. 30 ЗК України).
Безоплатна передача земельної ділянки у приватну власність громадянина може мати місце за давністю користування нею, тобто на підставі набувальної давності (ст. 119 ЗК України).
Приватизація земельних ділянок, наданих раніше громадянам у користування, як підстава набуття права приватної власності на землю за ЗК, може здійснюватися при одержанні земельних ділянок членами фермерських господарств (ст. 32 ЗК України).
Громадяни України можуть набувати право приватної власності на земельні ділянки на зазначених підставах для:
1) утворення фермерського господарства (ст. З1 ЗК України);
2) ведення особистого селянського господарства (ст. 33 ЗК України);
3) садівництва (ст. 35 ЗК України);
4) будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва (ст. 40 ЗК України);
5) дачного будівництва (ст. 51 ЗК України).
Для зазначених цілей земельні ділянки надавалися громадянам на праві приватної власності й за земельним законодавством, яке діяло раніше.
Особливістю ЗК України є те, що наведений у ньому перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки використання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.
У земельному законі своєрідно закріплено право приватної власності на землю юридичних осіб. Так, відповідно до ч. 1 ст. 821 ЗК України юридичні особи, засновані громадянами України або українськими юридичними особами, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності.
Приватна природа права власності на земельні ділянки юридичних осіб, заснованих українськими громадянами або українськими підприємствами приватної власності, не викликає сумнівів.
Утім, з текстуального змісту наведеної земельно-правової норми випливає, що приватними власниками землі можуть бути не лише юридичні особи недержавної чи некомунальної власності, а й підприємства державної і комунальної власності, оскільки вони також є юридичними особами України.
Проте важко уявити ситуацію, за якої державне або комунальне, підприємство на передбаченій законом підставі набуде земельну ділянку для підприємницької діяльності, що знаходилась, наприклад, у приватній власності.
Тому для зазначених юридичних осіб у ЗК України збережено інститут права постійного користування землями державної та комунальної власності. Інакше придбання ними земельних ділянок у приватну власність неминуче призводило б до становлення змішаної державно- чи комунально-приватної земельної власності.
Теоретично можна припустити можливість надання земель державної або комунальної власності відповідним підприємствам у постійне користування і закріплення за ними викуплених у громадян земельних ділянок на праві приватної власності. Проте чинне законодавство не передбачає такої правової підстави використання зазначеними підприємствами не тільки земельних ресурсів, а й майна та інших засобів виробництва.
Юридичні особи можуть набувати право приватної власності на земельні ділянки у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.
Не важко побачити, що підстави набуття права приватної власності на земельні ділянки юридичними особами не збігаються з підставами набуття права власності на землю громадянами. Для юридичних осіб не передбачається, наприклад, безоплатна передача земель державної та комунальної власності. Вони можуть придбати їх у приватну власність за плату.
Незважаючи на те, що приватизація земельних ділянок, які раніше були надані юридичним особам у постійне користування, не передбачена як підстава набуття ними права приватної власності на них, вона фактично може застосовуватися. Про це свідчить п. 6 Перехідних положень ЗК України, який зобов'язав юридичних осіб до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому порядку право власності чи право оренди на зазначені земельні ділянки.
Насамперед така приватизація може здійснюватися юридичними особами, які втратили статус осіб державної або комунальної власності. У таких випадках приватизація земельних наділів юридичними особами може здійснюватися як безоплатно, наприклад, для використання з метою, передбаченою ст. 41 ЗК України, так і за плату. І тоді вона мало чим відрізнятиметься від придбання ними земельних ділянок за цивільно-правовими угодами.
Треба зазначити, що такий спосіб набуття юридичними особами права приватної власності на землю, як внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду, є обмеженим.
Так, згідно з п. 14 Перехідних положень ЗК до 1 січня 2005 р. заборонялось внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. Це положення поширюється лише на господарські товариства як юридичних осіб. Воно обмежено трирічним терміном і стосується лише громадян, оскільки тільки вони володіють правом на земельну частку.
Утім, зазначене обмеження є недостатньо обгрунтованим. Адже у будь-якому разі реально не виділена земельна частка знаходиться у складі земель сільськогосподарського підприємства.
Порівняльний розгляд положень земельного і господарського законодавства свідчить про відсутність істотних відмінностей між правом користування громадянами земельною часткою на свій розсуд і користуванням цим правом у складі господарського товариства.
Більш того, відповідно до положень Закону України "Про господарські товариства" від 19.01.1991 р. № 1576-XІІ в ред. від 30.04.2010 р. самі громадяни – власники прав на земельні частки – можуть засновувати такі товариства. У зв'язку з цим виникає ситуація, коли громадянин член сільськогосподарського кооперативу згідно з ч. 2 ст. 20 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17.07.1997 р. № 469/97-ВР в ред. від 17.07.2004 р. право користування земельною ділянкою кооперативу як пайовий внесок, а вносити право на земельну частку до статутного фонду цього товариства, яке може надаватися відповідно до ч. 1 ст. 1З Закону "Про господарські товариства" лише на умовах користування, йому заборонено.
Земельне законодавство передбачає й деякі інші обмеження, пов'язані з виникненням права приватної власності на землю.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 78 ЗК України особам та їх спадкоємцям, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р., останні не повертаються. Зазначена дата є днем набрання чинності ЗК України в ред. від 1З березня 1992 р., в якому закріплювалося право приватної власності на землю. З цього випливає, що фізичні та юридичні особи, а також їх спадкоємці не мають права вимагати повернення приватних землеволодінь, наданих їм до 15 травня 1992 р. Такі особи мають право на придбання земельних ділянок у приватну власність на загальних підставах, передбачених земельним законодавством.
Не менш важливим є обмеження за розмірами і термінами набуття фізичними та юридичними особами права приватної власності на сільськогосподарські землі. Так, згідно з п. 1З Перехідних положень ЗК України на період до 1 січня 2010 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом. Таке обмеження пов'язане, по-перше, з обмеженістю земельних площ сільськогосподарського призначення, а, по-друге, з більшою цінністю сільськогосподарських земель.
Проте зазначене обмеження не поширюється на інші категорії земельних ресурсів нашої країни, які громадяни та юридичні особи можуть придбати на праві приватної власності. Крім того, площі земель сільськогосподарського призначення можуть бути збільшені у разі успадкування земельних ділянок. Незважаючи на те, що наведене положення стосується лише успадкування земельних ділянок за законом, уявляється, що воно підлягає розширеному тлумаченню і поширенню на успадкування земель сільськогосподарського призначення вітчизняними громадянами та юридичними особами і за заповітом.


ВИСНОВКИ
Перехід до економічних і демократичних методів управління і ринкових відносин неминуче пов'язаний із скасуванням централізму і монополії державної власності на землю, з активним включенням визначеної частини земельних відносин у ринкову економіку. Дана обставина обумовлює необхідність науково обгрунтованого реформування земельних відносин, оскільки від цього залежать наслідки ряду інших соціально-економічних перетворень.
У Конституції України закріплені певні правові засади здійснення земельної реформи. У ній, зокрема, встановлені конкретні конституційні положення, що стосуються землі як об'єкта права власності й найважливішого компонента єдиної екосистеми, національного багатства, що знаходиться під особливою охороною держави.
Все викладене визначає необхідність змін у традиційних підходах до правового регулювання відносин щодо використання й охороні земель, пошуку оптимального і правильного співвідношення необхідних для цього публично-правових і приватно-правових методів.
Перетворення у всіх сферах громадського життя і, насамперед, зміни в економічній системі суспільства, зокрема, процеси приватизації майна державних підприємств, житлового фонду, а також землі, реформування в аграрному секторі, необхідність притягнення іноземних інвестицій в економіку визначають неминучість нового підходу до правової регламентації земельних відносин. У його основі повинно лежати визнання того факту, що земля є не лише специфічною нерухомістю, об'єктом власності та об'єктом користування, основним засобом виробництва, просторовим базисом, але й насамперед природним ресурсом, що складає основу життя людини і діяльності суспільства.
Практичні завдання
3.1.4. Як і кому можна заповісти належну мені частку землі (пай)?
Відповідно до статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
До спадкоємців житлового