Кр ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА.

Контрольна робота
з дисципліни "Політична психологія"
на тему:
ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття і сутність політичного лідерства 4
2. Теорії лідерства 6
3. Типи політичного лідерства 7
4. Функції і характер політичного лідерства 9
5. Лідер (вождь) і маси 11
Висновки 15
Список використаної літератури 17

ВСТУП
Політичне лідерство передбачає ухвалення рішень, які активно впливають на події, а відтак - на весь хід соціально-економічних процесів. У зв'язку з цим, вивчаючи проблему політичного лідерства, увагу звертають, насамперед, на такі чинники:
- особистість і походження лідера; процеси, завдяки яким особа стає лідером;
- характерні риси груп та індивідів, якими керує лідер;
- характер стосунків лідера та підлеглих;
- умови, в яких реалізується роль лідера;
- результати взаємодії лідера та підлеглих [5, с. 8].
Характер лідерства залежить від того, як і в яких варіаціях ці чинники впливають на нього.
Незалежно від політичного устрою та форми державного правління в кожному суспільстві політична влада здійснюється певною групою людей - елітою. Остання висуває зі своїх рядів політичних лідерів, які реалізують функції управління в цій державі (країні).
Взагалі лідерство є одним із механізмів регулювання відносин між людьми, соціальними групами, суспільними інститутами тощо. Лідер об'єднує і спрямовує діяльність групи, яка сприймає та підтримує його ідеї. Звідси й розуміння лідерства як такого, що характеризує соціально-психологічні аспекти самоорганізації [9, с. 6].
Тип лідерства пов'язаний з природою суспільного устрою, специфічним характером і структурою груп, конкретно-історичними умовами та особистістю лідера [2, с. 19].
Що являє собою політичне лідерство у сучасному світі? Якими є стосунки лідера (вождя) та мас?
У наданій контрольній роботі здійснюється спроба дати відповіді на всі ці запитання.
1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА
Термін "лідер" (від англ. leader) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і пов'язано з управлінням державними та суспільними процесами.
Існують різноманітні визначення цього поняття, зокрема:
1) політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою стимулювання співгромадян до дій [5, с. 9];
2) це стосунки між людьми в процесі їх спільної діяльності, за яких одна сторона домінує над іншою [12, с. 11];
3) це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу [1, с. 24].
Ознаки політичного лідерства такі:
- лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;
- цей вплив має бути всезагальним і поширюватися на всіх членів керованої спільноти;
- лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях тощо [10, С. 145].
Політичне лідерство грунтується на потребі в упорядкованості та керованості окремих елементів соціальної системи для забезпечення їх нормального функціонування та розвитку. В основі політичного лідерства лежать соціальні чинники, антропологічні й психологічні особливості індивідів.
Дослідники вказують на різні якості індивідів, необхідні для того, щоб стати політичним лідером: одні називають силу волі, розум, цілеспрямованість, хитрість; інші - глибоке розуміння справи, якою займається лідер, професіоналізм.
У системі політичного лідерства виділяють три головні компоненти:
1) соціальні умови й чинники, які впливають на політичного лідера;
2) індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;
3) ресурси чи засоби, які має лідер для здійснення своєї політичної діяльності [2, с. 19].
Чим пояснюється виникнення такого явища, як лідерство?
М. Блондель вважає, що потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити з точки зору цих людей. Отже, політичне лідерство є точкою перетину потреб та інтересів, симпатій і антипатій тих чи інших соціальних груп [5, с. 43].
На думку А. Пахарева, лідером стає той, хто знаходить слова і способи вираження стосовно того, про що мріє, думає кожен представник певної групи, хто здатний зробити так, щоб ці думки та оцінки люди сприймали як свої власні [12, с. 80].
В. Бебик констатує, що політичне лідерство передбачає:
- здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, коригувати поведінку об'єкта з урахуванням його потреб і цілей розвитку;
- вміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;
- відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства [4, с. 23].
Існує також думка, що політичний лідер - це той, хто може змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів, тому не кожний прем'єр-міністр, монарх, керівник політичної партії, парламентарій стає політичним лідером.

2. ТЕОРІЇ ЛІДЕРСТВА
Проблема лідерства перебуває в центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви "творчого інстинкту", Г. Тард - наслідування послідовників, 3. Фрейд - наслідки ущімленого лібідо.
До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства.
Теорія рис (Е. Богардус, Ф. Гальтон) пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис - розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін. Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.
Ситуаційна теорія (В. Даль, Р. Согділл, Т. Хілтоy та ін.) обгрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім необов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини зумовлюють необхідність у політичному лідерстві, визначають його функції. Проте ситуаційна теорія не враховує, що не лише ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.
Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепції 3. Фрейда, Г. Лебона, Е. Фромма та Т. Адорно.
З точки зору З. Фрейда, витоки лідерства знаходяться у людській психіці. Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. У психоаналізі Фрейда це прагнення іменується "лібідо". Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпорядкуванні, чиємусь покровительстві.
Французький дослідник психології мас Г. Лебон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки, - недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм опанувати психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам, як вважає Г. Лебон, прагне до підпорядкування.
На думку Е. Фромма та Т. Адорно, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується зазвичай у суспільствах, що охоплені системною кризою, в результаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.
Марксистські теорії при трактуванні природи політичного лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуації потребують лідерів, то вони неодмінно з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів.
3. ТИПИ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА
В основу типологізації лідерства покладено такі критерії: джерело визнання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, демократичне); специфіка політичної діяльності (адміністративне, агітаторське, теоретичне).
М. Вебер залежно від способів легітимізації влади виділяє три типи лідерів - традиційний, раціонально-легальний і харизматичний.
В основі традиційного лідерства лежіть віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиціями, може втратити свою владу.
Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію.
Раціонально-легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються виборцями.
Залежно від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на реформаторів, революціонерів і консерваторів.
Лідер-реформатор обирає еволюційний шлях зміни дійсності, прагне зберегти здобутки минулого, спирається на традиції.
Лідер-революціонер заперечує існуючі у суспільстві базові цінності та орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. "Архітиповим" революційним політичним лідером називають К. Маркса.
Лідер-консерватор вважає, що існуючий суспільний лад є найраціональнішим, отже, саме його він прагне зберегти та зміцнити.
За стилем керівництва розрізняють авторитарне та демократичне лідерство.
Авторитарне лідерство передбачає одноосібний керівний вплив на основі загрози застосування сили, а демократичне лідерство дає змогу усім членам групи брати участь у формуванні мети її діяльності та у керівництві нею.
Американський дослідник проблем політичного лідерства Р. Такер поділяє лідерів за ступенем їх впливу на суспільство на "реальних" лідерів і менеджерів. "Реальні" - це лідери-герої, а менеджери - ті, хто майже не впливає на хід подій.
Дж. Бернс виділяє лідерів-перетворювачів і лідерів-дільців. Перші діють заради реалізації своїх глобальних поглядів, другі концентрують увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку.
Як правило, "чисті" типи лідерів зустрічаються рідко. В кожному з них у відповідних пропорціях поєднуються риси кількох різновидів лідерства. Проте домінування в їх поведінці тих чи інших якостей дозволяє віднести їх до певного типу.
До типових рис політичного лідера зазвичай відносяться: наявність професійної освіти та досвіду, інноваційність, ораторське мистецтво, висока комунікабельність, вміння сформувати команду тощо.
4. ФУНКЦІЇ І ХАРАКТЕР ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА
Функції, що їх виконують політичні лідери, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною і політичною), в якій їм доводиться діяти.
В умовах надзвичайної ситуації, що складається в країні, для політичного лідера важливими є три такі функції:
- аналітична або функція постановки діагнозу, тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалася, вивчення суперечностей об'єктивних і суб'єктивних факторів і реалій;
- функція розробки програми дій. В її виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе відповідальність;
- функція мобілізації країни на виконання прийнятої програми. Тут багато залежить від вміння і здібностей політичного лідера увійти в контакт з широкими масами, переконати, надихнути, привернути на свій бік тих, хто ще не визначився [12, с. 78].
В умовах відносної стабільності суспільства коло функцій політичного лідера суттєво розширюється - від нього вимагається виконання новаторської, комунікативної, організаторської, координаційної та інтегративної функцій.
Отже, як можна побачити, політичне лідерство - поняття багатовимірне. Його феномен передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску та розкривається через особистісні риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характер політичної ситуації.
Індивідуальне політичне лідерство в загальнонаціональному масштабі (на відміну від лідерства у невеликих групах - партіях, організаціях, асоціаціях тощо) характеризується:
- дистанційністю, коли спілкування лідера з його послідовниками є опосередкованим засобами масової інформації, організаціями та людьми, які обслуговують державну машину;
- багаторолевістю, коли лідер намагається дотримуватися оптимального політичного курсу, враховуючи сподівання свого безпосереднього оточення, політичних сил та електорату, які його підтримують;
- корпоративністю, що означає символічність лідера (у певному розумінні), оскільки його численні ролі відіграє за нього "виконавча еліта";
- нормативно-правовою обмеженістю, позаяк лідер діє в певному нормативно-правовому просторі, який визначає реальні масштаби його влади та шляхи її реалізації [9, с. 71].
Характер і механізми функціонування політичного лідерства суттєво залежать від форми реалізації влади. Тоталітаризму відповідає насильство, "авторитет сили", демократії - "сила закону", "сила авторитету". При демократії зміна політичних лідерів здійснюється не через революції, заколоти та ін., а демократичними методами (через вибори).
Крім того, необхідно зазначити, що в правових державах існує спеціальна процедура притягнення вищих посадових осіб держави до парламентського суду (імпічмент) у разі порушення конституції.
Отже, стає зрозуміло, що дослідження проблем політичного лідерства надзвичайно важливі під час аналізу технологій, реалізації політичної влади. Вони розкривають психологічну природу завоювання і утримання політичної влади як феномена суспільного життя, надають особистісний матеріал для оцінки політичних подій і явищ, політичного прогнозування ситуації.
5. ЛІДЕР (ВОЖДЬ) І МАСИ
Феномен лідерства - це історично сформована потреба людей в організації своєї діяльності. Він фіксує морально-політичні відносини між суб'єктом і об'єктом політики, суть яких полягає у свідомому і добровільному підпорядкуванні лідеру усіх людей, що йдуть за ним [10, с. 101].
Потреба в авторитеті пов'язана зі складністю соціальної дійсності, яка обмежує можливість об'єкта самому кваліфіковано оцінювати більшість проблем, що перед ним виникають. Тому він просто змушений довірятися носію авторитету, тобто лідеру, який в короткі строки вирішує завдання, що перед ним постають, не витрачаючи час на переконання в їх необхідності.
Більш того, авторитет з'єднує найрізнорідніші соціальні сили на виконання прийнятих планів і програм. Суб'єкт політики, який користується авторитетом, так налаштовує до себе людей, що в суспільстві створюється атмосфера повної довіри до нього, яка забезпечує можливість впливу на об'єкт без будь-якого примусу. Всі рішення такого суб'єкта сприймаються як єдино правильні, спрямовані на задоволення нагальних потреб людини.
Тяга до лідера є особливо сильною в переломні періоди історії, коли порушені традиції, звичні зв'язки, коли людина метається, намагаючись знайти своє місце в подіях, які відбуваються.
Саме такою була обстановка в Україні у жовтні 1917 р.. Народ залишився без царя і Бога, без звичних життєвих устоїв тощо.
З'явилася потреба у лідері, незаперечному авторитетові, за яким можна було йти без коливань, з повною впевненістю, що він приведе до кращого, ніж при царі, життя. Таким лідером став В. Ленін, який розумів народ, його надії та програмно висловив, як вони будуть реалізовуватися. Це дало йому можливість опанувати революційною стихією, спрямувавши її в русло невідкладних національних проблем: припинення війни, передача землі селянам, заводів і фабрик - робітникам, ліквідація національного пригнічення тощо.
Авторитет В. Леніна як лідера зробив його смерть вельми хворобливою подією для народу. Тим більш, що обстановка в країні була далекою від однозначного розуміння: власність була невідомо чиєю, керівництво - колективним і неясно, хто приймав відповідні рішення. Народу набридли дискусії, коливання в питанні про те, що будувати і як будувати. Все це викликало необхідність у новому лідері. З трьох претендентів (М. Бухарин, Й. Сталін, Л. Троцький) потребам епохи відповідав Й. Сталін.
Природа наділила Й. Сталіна холодною наполегливістю і практичною кмітливістю, волею і честолюбством. Він ніколи не піддавався почуттям, завжди вмів підкорити їх своєму розуму, його підтримували широкі народні маси, оскільки з них він вийшов і був близький їм за своїм мисленням і поведінкою.
Ці якості дали йому переваги перед Л. Троцьким, який, будучи інтелектуалом, сприймався народом як "пан".
М. Бухарин був активним пропагандистом непу, в якому народ вже бачив небезпеку повернення до старої соціальної нерівності.
Отже, лише Й. Сталін сприймався реальною людиною, яка уособлювала владу, виступала символом того, у що люди вірили, чого хотіли - символом справедливості, кращого, ніж вчора, життя.
Культ особистості Й. Сталіна переінакшив сутність політичного керівництва. Насамперед, стала зживатися політична відкритість, оскільки саме вона неминуче позбавляла єдиного вождя, який піднімається над партією, його божественного німба.
Культом особистості псувався зміст політичного лідерства. Потреба в тисячах ватажків, енергійних, самостійних, яки вміють думати (а без цих якостей лідером стати неможливо) представлялася невиправданою (і небезпечною) надмірністю. Всіма можливими способами пропагувалося, що цілком достатньо, щоб ці якості були зосереджені в одній людині, яка піднесена на вершину посадової піраміди.
Живучість механізмів економічного і політичного управління, які склалися в роки сталінського культу, призвела до того, що всі відповідальні посади, на яких треба бути лідерам, зайняли врешті-решт бюрократи.
А коли адміністративно-командна система зробила бюрократизм пануючим, то була викоренена й потреба в реальних політичних лідерах. Сформувалася жорстка ієрархічна структура держави, в якій авторитет залежав від того, яку владу концентрує особистість у своїх руках, а не від її ділових та інтелектуальних якостей.
Проте оскільки сама влада залежить від ієрархії посад в бюрократичній драбині, "авторитет" є прямою функцією посади, яку особа займає. Неважливо, в який спосіб ця особа піднялася на відповідну сходинку, заслуговує вона там знаходитися чи ні. Це просто сприймається як даність: якщо людина досягла певного щабля, отже, вона має необхідні якості. Система вважає безумовним, що вища інстанція більш розумна і справедлива, ніж нижчестояща.
Підсумовуючи викладене вище, можна зробити висновок, що лідери, вожді - це, безсумнівно, висуванці мас. Це своєрідне ядро потенційної енергії народу. Втім, щоб ця енергія можливостей стала енергією дій, потрібні її спрямованість і впорядкованість.


ВИСНОВКИ
Таким чином, феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску. Він розкривається через особистісні риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характер політичної ситуації.
Сучасними тенденціями в розвитку політичного лідерства можна назвати такі:
1) значне зростання відповідальності політичних лідерів за долі людей, за сучасне та майбутнє народів і країн, якими вони керують;
2) зростання ролі і впливу неформальних політичних лідерів;
3) концентрація активності лідерів на економічних і соціальних проблемах;
4) зменшення імовірності появи в сучасних умовах політичних лідерів-героїв (таких наприклад, як Наполеон, Франклін, Рузвельт);
5) скорочення меж влади політичного лідера.
Лідери, вожді - це висуванці мас, ядро потенційної енергії народу. Втім, щоб ця енергія можливостей стала енергією дії, потрібні її спрямованість, її упорядкованість.
Отже, лідерам потрібна партійна націленість і підтримка. Партія - це той імпульс, той стимул, та рушійна сила, що покликана перетворити з можливостей у дійсність політичну зарядженість лідерів.
Партії є найвпливовішою реальною політичною силою, відкрито діючою на політичній арені. З погляду представництва і вираження групових та індивідуальних інтересів політичні партії виступають як головні елементи громадянського суспільства.
Таким чином, лідерство є одним з механізмів регулювання відносин між людьми, соціальними групами, інститутами суспільства.
Потреба в лідерах виникає тоді, коли об'єкт шукає мету подальшого розвитку і шляхи її досягнення або пропонує нові засоби реалізації раніше поставлених завдань. Суб'єкт пропонує своє розуміння першого й другого, згуртовує об'єкт (якщо погляди збігаються) і забезпечує просування вперед. Отже, лідером стає не той, хто найбільш цього бажає, а той, за ким люди йдуть без примусу.
Лідерами не народжуються, проте опанувати мистецтвом лідерства може не кожний суб'єкт політики або управління. Для цього потрібно самостійно мислити, генерувати ідеї, відображати настрої суспільства, ставити громадські інтереси вище власних, бути зрозумілим для об'єкта, приймати наближені до реалій рішення та ін.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Андреев С. Политический авторитет и политическое лидерство // Социально-политические науки. - 2003. - № 1-2. - C. 23 - 32.
2. Ашин Г. Политическое лидерство: оптимальный стиль // Общественные науки и современность. - 2001. - № 2. - С. 19 - 21.
3. Бабкин В. Сучасна Україна: проблеми становлення та розвитку политичної системи // Віче. - 1998. - № 12. - С. 144 - 149.
4. Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному Олімпі. - К.: Преса України, 2003. - 186 с.
5. Блондель М. Политическое лидерство. - М.: Наука, 1992. - 320 с.
6. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения. - М.: Наука, 1990. - С. 211 - 226.
7. Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч. посібник. - 3-є вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 1999. - 428 с.
8. Журавський В. Політична система України: особливості, фактори, чинники права // Віче. - 2000. - № 2. - С. 49 - 65.
9. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство. - Львів: Світ, 2005. - 280 с.
10. Малькова Т. Г., Фролова М. И. Массы. Элита. Лидер. - М.: ИНФРА-М, 2002. - 340 с.
11. Ольшанский Д. В. Основы политической психологии. - Екатеринбург: Деловая книга, 2001. - 496 с.
12. Пахарев А. Лидерство в политике. - К.: Либра, 1998. - 248 с.
13. Як стати і бути лідером: поради психолога / Автор-упорядник
В. Татепко. - К.: Фонд "Українська перспектива", 2006. - 198 с.
14. Юрьев А. И. Введение в политическую психологию. - СПб.: Питер, 2002. - 492 с.